Незважаючи на «бум» у благодійності під час повномасштабної війни, фандрейзинг і волонтерство існували і в мирний час. Хочемо поділитися історією Тетяни, для якої благодійність — це не нова реальність від 24 лютого, а звичка з дитинства.
Таню, розкажи про себе та своє життя до війни.
Мене звати Тетяна Донець. Я редактор та перекладач, займаюся адаптацією текстів англійською, працюю на американський ринок. Я навчалася у США на режисера кіно і повернулася додому кілька років тому. Почала працювати з текстами, бо зрозуміла, що це моє.
До війни, буквально за тиждень до 24 лютого, я збиралася відкривати власну агенцію з перекладу та адаптації текстів. Але війна внесла свої корективи.
Зараз я волонтерю самостійно і нещодавно стала частиною команди однієї благодійної організації.
Щодо волонтерства: зараз це не новий для мене досвід. Моя родина завжди займалася благодійністю, тож для мене це щось звичне та зрозуміле. Дуже дякую їм за це.
До речі, в мене є таке життєве правило: я маю допомогти трьом людям на день. Це можуть бути маленькі добрі справи, але я вірю, такі дрібниці сунуть гору усього поганого подалі.
Це дуже круто, що в тебе взрощували культуру благодійності в родині. Які добрі справи були в твоєму дитинстві?
Мама завжди допомагала стареньким одиноким людям і брала мене з собою: ми їздили до них, спілкувалися, підтримували морально та матеріально.
Тато часто казав: «Якщо б твоя мама мала змогу витратити всі наші гроші на допомогу іншим — вона б це зробила!»
Смішно було від нього це чути, адже він й сам багато допомагав.
Моя мама допомагала переважно часом: їй важливо спілкуватися з людьми, підтримувати їх морально та емоційно.
Зараз вона допомагає в ініціативі «Борщ для ЗСУ», влаштувала вдома цех з сушіння буряку та інших овочів (сміється). Ініціатива надсилає хлопцям на фронт смаколики.
На додачу до волонтерства, половину нашого дому мама виділила на потреби ВПО.
Тато займається координацією: збирає запити від тих, кому потрібна допомога та знаходить тих, хто допомагає. Також я планую робити аукціон для продажу його картин. Зараз шукаю новий креативний спосіб збирати кошти, і, як на мене, це класна ідея.
Як тебе спіткала повномасштабна війна?
Це цікава історія, адже 23 лютого я була у родини мого хлопця, а коли ми зібралися додому, було вже досить пізно, і вирішили залишитися на ніч. Подумали: «Чому ні? Що може статися за ніч?».
Ми провели у батьків хлопця ще 10 днів. В нас майже не було речей, крім ноутбуків. Потім, навіть не заїжджаючи додому, ми поїхали у Вінницьку область. І тільки в квітні повернулися додому.
Якщо чесно, дуже важко згадати, як я почала волонтерити в лютому. Я пам’ятаю, що боліли очі від комп’ютера, пальці втомлювалися друкувати. Але не пам’ятаю, що саме я робила. Напевно, так моя пам’ять захищається від емоцій тих днів.
В мене досить багато знайомих зі Штатів, і багато з них питали, чим вони можуть допомогти. Я, не соромлячись, писала, що допомога потрібна, зокрема, грошова. Напевно, так і почалось моє волонтерство: на зібрані кошти купувала обладнання та амуніцію хлопцям на фронт.
Як ти допомагала останні 5 місяців і зараз?
Я допомагаю військовим: збираю кошти, купую чи знаходжу речі за їхнім запитом.
Перші 4 місяці я допомагала самостійно. Це не принципова позиція, просто так сталося. Мушу зізнатися, що це було важко. Якщо у вас є вибір: волонтерити самотужки чи з командою — обирайте команду. Так робота буде йти краще.
Зараз я трохи жалкую, що коли люди питали, чи потрібна мені допомога, я казала: «Ні, все добре». З часом вже розумію, що це була не найкраща ідея.
Нещодавно я почала працювати у фонді Soborna Ukraine, який заснував український СЕО клуб. Я волонтерю у них як фандрейзер. Фокусом діяльності організації є відбудова руйнувань під час повномасштабної війни. Зараз це відновлення електропостачання та водопостачання. В перспективі це організація прозорості процесів відбудови. Мені дуже подобаються наші проєкти, щаслива, що потрапила в цю команду.
Також я продовжую допомагати самостійно, хоча набагато менше.
У своєму приватному волонтерстві я продовжую допомагати саме військовим. Як на мене, це найбільш важливе питання зараз.
Багато моїх друзів-іноземців питали мене, чому я допомагаю саме армії. Бо на їхню думку, допомагати армії = допомагати війні.
Я дуже злилася і витрачала багато часу на пояснення, чому це так не працює. Можна безкінечно допомагати цивільному населенню, але це не вирішить проблему. Гуманітарна підтримка — це робота з наслідками, а треба працювати з першоджерелом.
Чи змінило тебе волонтерство під час війни?
Я точно стала жорсткішою. Я стала спілкуватися з людьми більш конкретно, будую особисті кордони.
Взагалі я дуже м’яка та емпатійна людина, але довелося стати більш жорсткою. Адже я розумію, що в мене є вибір: або прослухати 10 аудіо повідомлень, або попросити написати запит конкретно та корото, а цей час витратити на пошук допомоги.
Чи займалася ти волонтерством у 2014 році?
Революція Гідності та окупація Донецької та Луганської областей припала на моє навчання в США. Я перенесла цей досвід інакше від моїх батьків, бо я не до кінця розуміла, що відбувається в Україні, коли я за тисячі кілометрів. Мені було дуже важко морально, я сильно переживала. Звісно, інформаційно підтримувала Україну, кожному розповідала про стан справ.
До речі, ще у 2014 я використовувала хежтег #UniteforUkraine, і коли бачу його зараз, думаю: «Це я його придумала ще у 2014!»
Коли приїжджала на літні канікули, волонтерила з друзями: збирали гуманітарну допомогу, підтримували військових.
Важко порівняти з нинішнім досвідом: адже коли ти живеш далеко, ти частково випадаєш з контексту. Коли ти постійно всередині країни, краще розумієш потреби.
Які поради ти б дала волонтерам?
- Моя головна порада: відпочивайте. Навіть у військових є ротації. А волонтерам слід контролювати це самостійно. Наприклад, я була впевнена, що відпочинок — це не для мене. Але в якийсь день мій організм здався: в мене почався дуже сильний озноб і загальний стан був жахливий. Моя мама вмовила мене взяти вихідний та випити валеріани, це справді допомогло мені.
- Приймайте допомогу. Не відмовляйтеся, а дійсно подумайте, чим ваш друг може бути корисний.
- Раджу не піддаватися вдаваній безпеці та відчуттю, що все, допомога більше не потрібна. Всі ми втомлюємося і прагнемо якомога швидше перемогти. Але, на жаль, вона продовжується, і варто це пам’ятати.
Чи маєш якісь плани на майбутнє? Чи думаєш про час «після перемоги»?
В мене борються два відчуття: перше — це повноцінний моральний підйом. Я думаю: «Клас, після перемоги стільки всього крутого можна зробити». Я думаю про об’єднання волонтерських груп, про відрядження благодійників з-за кордону і таке інше.
З іншого боку, я думаю: «Стільки всього треба зробити, як ми з цим впораємося, це ж просто безодня роботи».
Впевнена, у всіх змішані почуття. В планах спочатку десь тиждень відпочинку, а потім візьмуся з новими силами за нові виклики. Треба буде побудувати своє життя так, щоб був час і на роботу, і на волонтерство, і на відпочинок.
Яка була найрадісніша подія за останні 5 місяців?
Я дуже довго думала над цим питанням, і, напевно, це поява цуценят. Як це сталося? Ми забирали до себе собаку, до якої, щоправда, не були повноцінно готові. І вже коли рішення було прийняте, ми з’ясували, що вона вагітна!
Так, замість однієї, в нас з’явилося 8 собак. Одночасно це величезна відповідальність, але й така віддушина. Так цікаво спостерігати, як розвивається життя: кожного дня вони стають все дорослішими. Це дуже підтримує мене морально в нинішніх реаліях.
Моя бабуся часто казала: «Коли побачив смерть, обов’язково треба подивитися на життя». І це правда.
Читай також історію Ілони, яка координує допомогу з перших днів війни.
